By Діана Верес 
Маргарита Січкар — жінка, яка встигла нагодувати Київ у буремні 90-ті, прийняти Путіна в московському ресторані наприкінці десятиліття, побудувати сімейний бізнес з футболістом і після розлучення повністю переформатувати життя. Сьогодні, у 58 років, вона — книжковий продюсер, авторка кількох книг про баланс і стійкість, засновниця «Школи щасливого життя». Її історія цікава не тільки як хроніка успіху, а як приклад того, як досвід кризи перетворювати на новий ресурс — і робити це в Україні, не виїжджаючи.
У 2025 році російський шахед влучив у двір її будинку під Києвом. Сім’я встигла сховатися в підвалі. У 2026-му вона відновлює дім і продовжує роботу з авторами. Нещодавнє інтерв’ю Дмитру Гордону, де вона вперше публічно розповіла про вечерю з Путіним, лише підкреслило головне: Січкар не приховує минуле і не драматизує сьогодення. Вона просто продовжує діяти.
Далекосхідне коріння та київський старт
Маргарита народилася 24 квітня 1968 року у Владивостоці в родині військового та інженера. Дитинство пройшло в атмосфері дисципліни та постійних переїздів — спочатку до Молдови, а в середині 80-х — до Києва. У 1990-му вона закінчила Київський національний торговельно-економічний університет за спеціальністю інженер-технолог громадського харчування.
Перші кроки в професії були типовими для того часу: робота в компанії «Альянс», потім — пропозиція стати директором ресторану біля Золотих Воріт. У 1994 році вона вже співвласниця закладу під назвою «Пантагрюель». Це був не просто ресторан. Це був простір, який кияни почали сприймати як точку тяжіння — з літнім майданчиком, відновленим фонтаном і пізніше з бронзовим пам’ятником коту Пантелеймону, який з’явився після пожежі завдяки клієнтам.
У пострадянському Києві, де публічні простори часто залишалися занедбаними, такий підхід виглядав революційно. Січкар не просто годувала людей — вона створювала місце, куди хотілося повертатися.
Ресторанна імперія: як виглядала гастрономічна карта Києва
За десять років Січкар запустила низку проєктів, які досі згадують у розмовах про «золотий період» київських ресторанів. Ось основні:
| Ресторан | Рік | Місце | Особливість |
|---|---|---|---|
| Пантагрюель | 1994 | Київ, Золоті Ворота | Фонтан, літній майданчик, пам’ятник коту Пантелеймону |
| Гетьман | ~1999 | Москва, Арбат | Українська кухня за кордоном, єдиний російський проєкт |
| Тампопо | 2003 | Київ | Азійсько-український ф’южн, спільний проєкт з Ващуком |
| Pleasure Cafe | 2005 | Київ | Коктейлі та легкі вечері |
| Комунальна квартира | ~2008 | Київ | Ретро-атмосфера |
Джерело: узагальнено з біографічних матеріалів та публікацій 2026 року.
Кожен заклад мав свою історію і свою аудиторію. «Гетьман» у Москві став єдиним російським проєктом — і саме там у 1998–1999 роках відбулася вечеря, про яку Січкар розповіла лише у 2026-му.
Вечеря з Путіним: спогади, які набули нового звучання
У 1998 році тодішньому прем’єр-міністру Росії Володимиру Путіну організовували прийом у Києві. Січкар доручили прийняти делегацію в її московському ресторані «Гетьман» на Арбаті. Заклад повністю закрили, їжу перевіряли кілька груп охорони, працювали співробітники ФСБ та українська делегація.
У інтерв’ю Гордону вона описала Путіна так: маленький, з очима, що бігають, головою, що крутиться, більше мовчав, ніж говорив. «Нагадував щуреня», — сказала вона. Питав лише «А що це за страва?». З її боку не було жодних знаків уваги, і вона сама зізналася, що маленькі чоловіки її не надихають.
Ця історія цікава не сенсаційністю, а тим, як людина через 28 років спокійно і чесно розповідає про зустріч, не додаючи драматизму і не прикрашаючи. У 2026-му такі спогади звучать інакше — вони показують, наскільки короткою може бути відстань між «просто прем’єр-міністр» і тим, ким людина стала пізніше.
Бізнес і особисте: зустріч з Ващуком та розлучення
На початку 2000-х у «Тампопо» з’явився молодий футболіст «Динамо» Владислав Ващук. Їхні стосунки тривали близько 12 років, офіційний шлюб — з 2009-го. У пари народилися син Віталій і донька Василиса. Січкар уже мала доньку Євгенію від першого шлюбу, укладеного ще в 18 років.
Спільний бізнес і сімейне життя переплелися. Після розлучення у 2012 році Січкар пережила важкий період. Вона не приховує, що пройшла через депресію, але перетворила цей досвід на енергію для нового етапу. У багатьох історіях успішних жінок розлучення стає точкою, після якої кар’єра або зупиняється, або прискорюється. У її випадку — прискорилося.
Від тарілок до сторінок: чому з’явилися книги
У 2004 році Січкар заснувала Видавничий дім «ТриВе» і почала випускати журнали. У 2007-му вийшов «Щоденник ресторатора» — чесна розповідь про те, що відбувається за лаштунками: ночі без сну, постійні виклики, ціна видимого успіху.
Далі з’явилися «Життя без паніки або 25 способів жити з користю для себе» (2009), «Щоденник успішної жінки» (2011), «5 секретів щасливого життя» та «8 навичок щасливої дитини». Книги не стали сухою теорією. Вони побудовані на прожитому досвіді: як зберігати рівновагу, коли навколо хаос, як не відкладати життя на «після» і як говорити з дітьми про важливе.
Цей перехід — від ресторанів до текстів — виглядає логічним. Годувати людей можна не лише їжею. Можна годувати ідеями, чесними історіями та інструментами, які допомагають не зламатися.
«Школа щасливого життя» та продюсування чужих історій
У 2013 році з’явилася «Школа щасливого життя Маргарити Січкар». Пізніше — коворкінг «Щастя HUB» (2014–2018). Паралельно вона створила благодійний фонд анімалотерапії та центр іпотерапії «Камелія», де коні допомагають дітям і дорослим долати травми.
Сьогодні основний фокус — producedbysichkar.com. Вона працює як книжковий продюсер: від експрес-аналізу рукопису до повного 360-градусного супроводу (стратегія, обкладинка, просування на Amazon, у ЗМІ та на фестивалях). Проводить курси «Я пишу автобіографію» та серію, де література поєднується з елементами терапії.
Це не просто новий бізнес. Це спосіб залишатися корисною, коли фізичний ресторанний бізнес уже в минулому.
Війна прийшла в дім: що залишилося після шахеда
У 2022 році будинок у Київській області (напрямок Гостомель–Ірпінь) опинився в зоні окупації. Січкар не виїхала за кордон. У серпні 2025-го російський шахед влучив у двір. Вибухова хвиля вибила двері підвалу, пошкодила територію та автомобіль. Сім’я — вона, донька та мама — встигла сховатися.
У 2026-му вона відновлює дім і ділиться процесом у соцмережах. Це не героїчна картинка. Це просто вибір: залишатися і продовжувати працювати там, де ти є.
Що можна запозичити з її досвіду сьогодні
Досвід Січкар дає кілька практичних орієнтирів для тих, хто переживає трансформацію кар’єри або кризу:
- Не чекати ідеальних умов. Ресторани 90-х відкривалися в країні, де ще не було усталених правил гри. Книги з’явилися, коли ресторанний етап уже добігав кінця.
- Перетворювати біль на текст. Після розлучення та депресії з’явилися книги про баланс. Після війни — нові формати роботи з авторами.
- Змінювати масштаб впливу. Замість одного ресторану — простір для десятків історій інших людей.
- Залишатися чесною публічно. Інтерв’ю 2026 року показало: можна говорити про складне без надмірної драматизації і без приховування.
- Не відкладати життя. Навіть після удару шахеда фокус — на відновленні та продовженні справ, а не на очікуваннях «коли все закінчиться».
- Будувати навколо себе спільноту. Фонтан біля Золотих Воріт, пам’ятник коту, «Щастя HUB», робота з авторами — усе це про створення просторів, де люди відчувають зв’язок.
Маргарита Січкар не стала «легендою 90-х», яка живе спогадами. Вона продовжує змінювати формат, у якому корисна. У 2026-му її історія звучить не як історія успіху, а як історія послідовності: коли один етап закінчується, ти шукаєш, у чому можеш бути потрібною далі — і робиш це максимально чесно.